Воскресенье, 23.07.2017
Книгослава - сайт библиотек Константиновского района
Меню сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам 
не годен пошани. 
М. Рильський

Наша земля завжди плекала вірних своїх синів і дочок, що не шкодуючи свого життя, виступали у перших лавах 
борців за Незалежність.Нема такої книги, щоб вмістила усі імена героїв нашої країни. Нема таких слів, щоб передати, 
який вклад у цю боротьбу за свободу України вніс кожен з них. Нема такої міри, щоб виміряти усі ті страждання, які 
довелось їм пережити.
Серед таких людей наш земляк – відомий український діяч правозахисник, учитель і філософ Олекса Тихий. 
Який народився 27 січня 1927 року у селі Їживка нашого району.Олекса Тихий — це потужна зброя українства в 
боротьбі за збереження своєї мовної і національної ідентичності.
Ще в молодості він склав для себе оце життєве кредо:
“Для чого я живу?
1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, 
тяжкому становищі, горі.
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів 
і недругів. Я за все відповідальний.
4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге. 
5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.
6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм 
сумлінням.
7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, 
загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вони не перебували. 
8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене 
вчитися.
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують 
для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити 
себе людиною.
11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.
12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства”.

 Він щиро вірив, що пробудиться цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури, 
почуття людської гідності та національної гордості. У своїх думках і висловлюваннях він завжди підносив українську 
мову та свій рідний край. І в наші часи, в нашому районі, в селі Іванопілля є поети і поетеси, які і плекають у своїх 
віршах нашу співучу  мову та рідну землю. 
Завершуючи свій доклад хочу зазначити, що складним шляхом ішов Олекса Тихий до усвідомлення своєї 
національної гідності. Він вважав, що кожен українець має право на освіту, мислення та спілкування рідною мовою 
в суспільстві. Сьогодні постать митця, його статті та дослідження привертають увагу науковців, освітян, краєзнавців, 
журналістів. Олексія Івановича турбувала доля української мови та культури на Донбасі. Його бентежила людська 
байдужість до всього прекрасного, святого, людського. 

Тож, дорогі друзі, вклонімося низько і будьмо гідними світлої пам’яті сина Донецької землі, Олекси Тихого, 
пристрасного вболівальника за долю української мови й культури, безкомпромісного правозахисника, який завжди 
був національно свідомою особистістю.

 

"Є зірки на небосхилі, світло від яких досягає Землі через сотні років. Щось

подібне знає й історія суспільства. Людини вже давно немає, але світло, раніше нею

випромінене, тільки з роками, тільки зі зміною історичної ситуації,доходить до

шляхів велелюдних". 
Анатолій Федь

Такою людиною був Олексій Іванович Тихий, який увійшов в історію як "взірець громадської мужності та волі, 
непохитної стійкості та чесності, беззастережної сміливості та віри в державотворчі та культурні потенції нашого 
народу. Вся його праця була пронизана любов’ю до всього українського , до піднесення слова – українець на вищу 
сходинку Всесвіту. Ось, що писав Тихий, ось, що його тривожило й бунтувало  «Хто я? Для чого я? Який я? Ці 
питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них. Сьогодні 
думаю:
1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром 
членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», 
і, передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець.
Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. …
 2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою 
партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, 
сталь, прокат, машини, пшеницю, мололо та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників 
футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-
патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.
3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, 
усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів 
моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні 
мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє».
Отже, справжній патріотизм починається з любові до тієї землі, де народилася, живе та працює людина. Олекса 
Тихий любив рідну Донеччину, землю своїх батьків, тому й хвилювався за її долю, за майбутнє земляків, які 
зрікалися рідного слова, цуралися материнської пісні, стаючи байдужими до історії та культури нації.
І в наш час діло Олекси Тихого продовжує жити, сучасні постаті сьогодення живуть тими ж думками. В селі 
Ол.-Калиново є живе та працює А. Тараман – людина, яка своєю працею відновлює традиції свого краю, села.
Тож прагнення Тихого, повернути земляків до спадщини творців української культури, живе і досі в серцях сучасних 
патріотів.

 

«Мова – це наша національна ознака,
в мові – наша культура,
сутність нашої свідомості»

Ці слова українського вченого і політичного діяча Івана Огієнко відображають думки  національно свідомого українця, 
сина Донецької землі, пристрасного вболівальника за долю української мови й культури, безкомпромісного 
правозахисника, Дон Кіхота ХХ століття – Олекси Тихого.Мова в нас красива і багата, мелодійна і щира, як і душа 
українського народу. Народ наш завжди славився працелюбністю, щирістю, добротою і щедрістю, веселим 
характером а ще мелодійною і чарівною піснею. Чарівне звучання і рідні слова, зрозумілі і гарні, рідні. А рідною 
мовою людина не тільки розмовляє, але й мислить, думає. І, навіть, коли людина знає багато мов, вміє розмовляти 
ними, то мислить вона завжди тільки рідною, одною. 
Як казав Олекса Тихий- Мова – одна з основних ознак нації - мова – фундамент культури. Рідна мова – найдорожчий 
скарб народу, підвалина інтелекту, основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. 
Вмирає мова – вмирає культура. Вмирає культура– припиняється прогрес. Історію починають творити нерони, 
бісмарки, мусоліні, гітлери, сталіни, маоцзедуни. А яка то історія – всім відомо.
У чоловічому товаристві процвітає лайка – незважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька 
триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі...умирає рідна мова, інтелектуально калічаться мільйони 
людей, у тому числі вони самі та їх рідні діти. І ніхто, ніколи, ніде не порушує цих проблем. Чому? Через брак знань? 
Не думаю. Невміння логічно мислити? Не віриться. Найскоріше через оте всезнайство, через масовий потік 
розважальної інформації, через невміння зосередити свою увагу на живому конкретному ділі, через байдужість 
до долі рідного народу.
Особливо гостро сьогодні стоїть питання національного відродження, яке, на нашу думку, варто починати з 
порушення мовних проблем, адже саме мова є не тільки необхідним «засобом людського спілкування, а в першу 
чергу, ознакою нації, фундаментом культури, зовнішнім виявом душі народу».
Чому у своїй доповіді я торкаюсь саме питання мови, тому що любов до рідної мови потрібно виховувати з дитинства,
з колискової,з перших дитячих віршів та казок,потім з дитсадка та молодших класів школи.
Багато зусиль у цьому напрямку спрямовано на майбутнє  покоління нашого села. Учні Іллічівської школи активні 
учасники конкурсів та конференцій з української мови, а школярі-читачі сільської бібліотеки є постійними учасниками 
конкурсу «В сім`ї вольній, новій», присвячений пам’яті Т.Г. Шевченко та конкурсу «Срібні дзвони», присвячений 
В. Сосюрі. Більш того, стають переможцями та приймають участь в обласних етапах конкурсів. У шкільному  
краєзнавчому  музей є відділ українського старого побуту( кімната у старовинному стилі зі старими меблями,
рушниками та іншими предметами побуту.)У цій кімнаті  кожен рік традиційно проводяться Шевченківські читання 
в театралізованому стилі.
Також у селі багато народних умільців,які не дають завмерти джерелу культурної спадщини. Це -  вишивальниці, 
майстри по виробам з дерева, виробам з сірників(церковні будівлі). Вироби цих майстрів часто експонуються в 
Іллічівській бібліотеці.
А більш за все славиться наше село своїми талановитими колективами – це зразковий танцювальний колектив 
«Маргаритки» та народний вокальний ансамбль «Горицвіт». Ці колективи завжди виступають на районних заходах 
та беруть участь в обласних конкурсах. Наприклад дівчата з колективу «Маргаритки» на святі присвяченому 
75-річчю Костянтинівського району продемонстрували  український танець з рушниками та презентували великий 
рушник-оберіг нашого району. Ансамбль «Горицвіт» багато виступає перед слухачами різного віку і своєю діяльністю 
вносить вагомий вклад у справу пропаганди українського музичного фольклору, українських народних свят і традицій. 
Тож діло і думки великого діяча Олекси Тихого сьогодні відображається в постатях нашої талановитої молоді, яка 
виховується в кращих українських традиціях.
Сьогодні, крокуючи у двадцять перший вирій, молодь, не має права забувати свою історію, недбало ставитись до 
української культури, захаращувати материнську мову… 
Завершити свою доповідь я хочу рядками відомого письменника Максима Рильського:
Мова - наша зброя, якою ми служимо народові, 
що нас породив, вигодував і викохав. 
Мова - втілення думки.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову, пильно й ненастанно
Політь бур"ян, чистіша від сльози
Вона хай буде!

 


 

 

 

Поиск
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Copyright MyCorp © 2017